Риба - не панацея.
Буває по-різному: хтось з дитинства рибалив або з однолітками, або з батьком чи родичем, і на все життя залишив з собою це хоббі.
Інший сам по собі шукав віддушину в цьому жорсткому світі, з його повсякденним поспіхом та суєтою.
Про тих, кому таки риба - панацея, я не говоритиму. Бо життя - бентежне. Не судіть, та не судимі будете. (Хоча відкрите жорстоке браконьєрство в космічних масштабах - біда!!!)
... Одного чудового дня випала нагода не ночувати вдома. Вибір був - або в ліс, або на річку.
Квітень. Що в тому лісі робити? Звісно, поїхали ми на Десну. З поплавчанками. Наче на ставок у селі. І Десна нам все про свій норов розповіла!
З того дня ми тільки спостерігали. Спостерігали за місцевими аборигенами-рибалками, за їх снастями, за тим, в яких місцях вони закидають свої вудки, чим підгодовують рибу і яку наживку використовують.
Перші результати не заставили себе довго чекати. Через місяць спроб та помилок можна було похвалитися першими успіхами.
Правда, ті, хто рибалив з дитинства на Десні і багато чому нас навчив, говорили - це не риба, це - кісточки. Ловіть судака!
І ми таки зловили!
А потім друзі нас витягнули на Справжню рибалку. Я її зразу ж назвала 'дорослою'. І почалася у нас Нова Ера. Не по рибі, ні. Пізнати силу Природи - набагато цінніше. А це можливо саме тут, на краю Чорнобильської зони. Майже на краю світу...
Мрію, щоб у кожного в житті хоча би раз трапилися такі сорокошичі. Які би змінили його парадигму сприйняття навколишнього світу. На користь і собі, і навколишньому середовищу.