Доброго вечора.
Минулими вихідними я з сином святкували в столиці Київ - день Незалежності України. Ми побачили святковий парад українських військ, і війська наших союзників, святкові концерти і феєрверки. І також відвідали багато музеїв.
Ось сьогодні хочу вам розповісти про трагедію мого народу. Це штучно створений голод у 1930 роках в моїй Україні -країні, яка багата на чорнозем, на зернові культури, на плодючу землю і роботящі руки. Серце розривається від думки про це....
Good evening
Last weekend my son and I celebrated the Independence Day of Ukraine in my capital. We saw a festive parade of Ukrainian troops, and troops of our allies, holiday concerts and fireworks. And we also visited many museums.
Today I want to tell you about the tragedy of my people. This is an artificial famine in the 1930s in my Ukraine, a country rich in chernozem, grain crops, fertile land and working hands. My heart breaks at the thought of it ....
Мій син роздивлявся цю інсталяцію. Лелеки не могли летіти, бо їхні крила тримали кам'яні брили. Максим просив прочитати йому, що тут написано. "ГОЛОДОМОР". Прочитала я.
"Мамо а що таке голодомор?" Знову спитав мене син.
"Це коли нема що їсти. От взагалі нема нічого, розумієш? А я тебе іноді прошу щось з'їсти, а ти не хочеш, вередуєш. Знаєш багато діток не мали ні хліба, ні цукерок, ні шоколадок. А в тебе все є, в магазинах все є. Якщо є хліб на столі, то це вже достаток!
Сім'я поряд проходила і все це чули. Місцеві. Оглянулися на мене з сином, на ці всі споруди музею. Усміхнулися. Видно по різному сприймається інформація прийняття реальності.
Пам'ятник дітям називається "Гірка пам'ять дитинства" найбільше вплинула на мого сина.
The monument to children is called "Bitter childhood memory" most remembered by my son.
My son was looking at this installation. Storks could not fly because their wings held boulders. Maxim asked him to read what was written here. "HOLODOMOR". I read it.
"Mom, what is the Holodomor?" My son asked me again.
"It's when there's nothing to eat. There's nothing at all, you know? And sometimes I ask you to eat something, and you don't want to, you're cranky. You know a lot of kids didn't have bread, candy, or chocolate. And you have everything There is everything in the shops, if there is bread on the table, it is plenty!
The family passed by and heard it all. They are local. They looked at me and my son, at all the museum buildings. They smiled. The information of acceptance of reality is seen differently.
Максим побачив кілька цукерок в ногах в скульптури худенької дівчинки.
"Мамо, а можна я також залишу свої цукерки?"
"Так, звичайно." Я почала шукати в сумочці.
Максим поклав свої улюблені цукерки. Він був задоволений своєю пожертвою. Надіявся, що тепер душа дівчинки буде щасливою.
А я тішилася, що моя дитина робить правильні висновки. Адже, тільки усвідомивши наше тяжке і страшне минуле, яке було на шляху до незалежності моєї держави, можна будувати щасливе майбутнє в ній.
Maxim saw a few candies in his legs in a sculpture of a slender girl.
"Mom, can I leave my candy too?"
"Yes of course." I started looking for candy in my bag.
Maxim put his favorite candies. He was pleased with his donation. He hoped that now the girl's soul would be happy.
And I was happy that my child was making the right conclusions. After all, only by realizing our difficult and terrible past, which was on the way to the independence of my state, can we build a happy future in it.
В моїй області не дуже було відчутно штучно створений голод радянською владою. Моя бабуся мені малій розповідала, що коли були створені колгоспні господарства, то в людей в селі почали відбирати засоби для обробітку землі, коні, плуг, жорна. Все мало стати спільним. А селяни почали працювати в колгоспах, щоб обезпечити свою родину. В моїй родині досі зберігаються камені жорна. Одне з часом розкололося. Коли я бачу цей камінь, то згадую розповідь своєї бабусі.
The artificial famine created by the Soviet authorities was not very noticeable in my region. My grandmother told me that when collective farms were established, people in the village began to be deprived of the means to cultivate the land, horses, plows, and millstones. Everything was to become common. And the peasants began to work on collective farms to provide for their families. Millstones are still kept in my family. One eventually split. When I see this stone, I remember my grandmother's story.
Мільйони людей померли (понад 7 мільйонів), мільйони скалічені, українці були позбавлені права на землю, заради чого? Шаленого експорту зерна за кордон, репресій з боку влади до бідного населення, високі плани по збору урожаю, неможливість придбати, або обміняти речі на хліб.
Зараз ми можемо на весь світ говорити вільно про цю страшну трагедію. Її приховували майже 50 років. А зараз знімають художні і документальні фільми, виживші очевидці розповідають правду про знищення української нації.
Ніколи знову! Благаю, ніколи знову!
Millions of people died (over 7 million), millions were maimed, Ukrainians were deprived of the right to land, for what? Frenzied grain exports abroad, government repression of the poor, high harvest plans, the inability to buy or exchange things for bread.
We can now speak freely to the whole world about this terrible tragedy. She was hidden for almost 50 years. And now feature and documentary films are being made, and surviving eyewitnesses are telling the truth about the destruction of the Ukrainian nation.
Never again! Please, never again!
Висновком для мене є лише одне, що українці мають радіти теперішній незалежності. Маючи право вибору, маючи можливість працювати чи продавати землю, маючи достатки вдома, маючи кошти щоб купити і магазини, які наповнені харчами. Ми багаті, ми ситі, ми незалежні!
Побачимося!
The only conclusion for me is that Ukrainians should rejoice in the current independence. Having the right to choose, having the opportunity to work or sell land, having wealth at home, having the means to buy and stores that are filled with food. We are rich, we are full, we are independent! See you!